Таким був лейтмотив творчої зустрічі з кандидатом медичних наук, талановитим лікарем і науковцем, членом Національної спілки письменників України, лауреатом конкурсу «Людина року-2013» (Тернопільщина) Орестом Івановичем Березовським, що відбулася в читальній залі бібліотеки ТДМУ ім. І.Я. Горбачевського в рамках декади відкритих дверей та з нагоди Всеукраїнського дня бібліотек.
Бібліотекар Галина Галат коротко нагадала біографію шановного гостя та його здобутки як лікаря, науковця й письменника.
– Орест Іванович Березовський народився 21 серпня 1941 року в селі Грабовець Тернопільського району. 1957 року закінчив Баворівську середню школу з відзнакою та вступив до ТДМУ (на той час – інституту). Після закінчення вишу 1963-го працював у Козлівській районній лікарні. Через два роки молодого лікаря призвали на чинну військову службу. 1968-го вступив до аспірантури на кафедрі оперативної хірургії Тернопільського медичного вишу, захистив кандидатську дисертацію. З 1985 року – доцент кафедри травматології та ортопедії, доцент кафедри медичної біоетики і деонтології ТДМУ ім. І.Я. Горбачевського. Орест Іванович – автор понад 100 наукових праць, у тому числі монографій «Іммобілізація, компресія і дистракція у практичній травматології та ортопедії (власні аналітичні та класифікаційні матеріали» й «Остеосинтез шийки стегна (проблеми і перспективи технології та реабілітації)». Має 50 патентів на винаходи. Перу О.І. Березовського належать романи «Інтернаймичка», «Європа-центр», «Рожевий дурман», «Заплутані крила», «Кожному своє», «Страх як норма», «Фальшиві зорі», книга спогадів «В лабіринтах медицини, або 50 років лікарської практики».
Більше, ніж півстоліття, присвячені медицині, – великий зріз часу. На прохання аудиторії Орест Іванович розповів про те, коли й чому вирішив стати лікарем. Зокрема, згадав випадок, що неабияк вплинув на нього в дитинстві та схилив серце до хірургії.
– Хлопчиком поміж зеленими рядами картоплиння на городі я знайшов ледь живу гуску, яку, мабуть, поранив сусідський пес. Приніс її на подвір’я. Дідусь, колишній січовий стрілець, який воював у військах Петлюри проти Денікіна та проти більшовиків, тож вмів надавати першу медичну допомогу пораненим, наказав мені міцно тримати гуску. Ножем він вишкріб всю нечисть з ран нещасної, щедро змащуючи їх гасом і відрізаючи гнилі клапті м’яких тканин. Ті, що дуже кровили, дідусь перев’язав нитками, і доручив мені зняти їх не раніше, ніж через день. В результаті гуска одужала і жила, доки не вмерла своєю смертю, бо кожної осені дідусева сокира милостиво обминала цю птицю. Цей випадок справив на мене неабияке враження й я вирішив, що стану лікарем, хірургом.
Після війни жити було дуже важко. Пам’ятаю голод 1946-47 років, коли найбільшою дитячою мрією було мати шматок хліба, бажано зі смальцем або олією. До першого класу пішов у неповних шість років, бо вже вмів читати. Але в школі більше ходили в поле на буряки – збирати довгоносиків, ніж навчалися. Тато з війни не повернувся – зник безвісти, тож з 12 років я вже працював як дорослий – приносив патики з лісу додому, рубав їх, топив піч… Скрутні часи були. Я описав їх у книзі «Європа-центр», а зараз готую нове видання, яке називатиметься «Діти війни», – розповів Орест Іванович.
Школу здібний хлопчина закінчив зі срібною медаллю та вступив до заснованого в тому ж 1957 році Тернопільського державного медичного інституту.
– То було велике щастя – стати студентом медичного вишу, такого престижного з огляду на соціальну значимість майбутньої професії. Ректором був Петро Омелянович Огій – прекрасний хірург і гарна людина. Студенти його дуже любили й до нас він ставився добре. З повагою та вдячністю згадую також талановитих викладачів: професорів Е.Н. Бергера, І.О. Мельника, О.А. Яроша, чиї лекції ми слухали затамувавши подих. Пощастило мені навчатися і в професора Г.О. Русанова. Григорій Олександрович належав до когорти вчених-інтелігентів старої формації. Характер мав твердий, наполегливий та водночас доброзичливий. Допомагав, якщо хтось потребував допомоги, але й насварити міг, коли було за що.
Розповів Орест Іванович також про свою роботу хірургом Козлівської районної лікарні, і про службу в радянській армії – спершу солдатом, потім фельдшером в саперно-понтонному батальйоні на Закарпатті, звідки його перевели на посаду лікаря медсанбату у Володимир-Волинський. Відслуживши, повернувся на Тернопільщину та вступив до аспірантури на кафедрі оперативної хірургії та топографічної анатомії рідного вишу. Науковим керівником аспіранта О. Березовського під час написання кандидатської дисертації став професор Г.О. Русанов.
Загалом на життєвому шляху, згадує Орест Іванович, зустрів чимало здібних, розумних і добрих людей – гарних фахівців і керівників. Щирі та теплі спогади про них містяться в автобіографічній книзі «В лабіринтах медицини, або 50 років лікарської практики». А ще в ній описано понад 200 гостросюжетних епізодів з лікарської та наукової практики Ореста Березовського. Нині автор готує продовження цієї книги. Впевнена, що після появи на світ нове видання швидко знайде дорогу до сердець читачів, бо пише Орест Іванович цікаво, правдиво й талановито.
Хоча він вважає себе передусім лікарем. А письменство…
– Це щось, що було всередині мене та проявилося, коли я почав писати свою першу книжку, – розповів Орест Іванович.
Він переконаний: професія лікаря завжди була, є і буде потрібною.
– У нинішнього покоління студентів-медиків прекрасні перспективи, бо можливості для навчання у вас значно кращі, ніж ми мали свого часу, – зазначив Орест Іванович, звертаючись до молоді. – Головне – вчіться сумлінно.
Про свої творчі плани Орест Іванович сказав коротко:
– Плани є. Працюю.
Тож з нетерпінням чекатимемо на нові книги!
Випускник ТДМУ, а нині – доцент кафедри травматології та ортопедії ТДМУ Юрій Грубар побажав шановному Орестові Івановичу здоров’я, творчого натхнення й втілення нереалізованих ще задумів. Директор бібліотеки Олена Проців вручила гостю квіти та подякувала за цікаву розповідь.
Лідія ХМІЛЯР